Щодо відшкодування шкоди водієм за незабезпечення належного виконання посадових обовязків.

У травні 2017 року Донецький державний університет управління звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 знаходився у трудових відносинах з Донецьким державним університетом управління з 18 березня 2016 року до 01 вересня 2016 року та працював на посаді водія.

18 березня 2016 року між ОСОБА_1 та Донецьким державним університетом управління було укладено договір про повну матеріальну відповідальність, відповідно до пункту 1 якого працівник приймає на себе повну матеріальну відповідальність за збереження ввіреного йому майна — автомобіля марки ЗАЗ-DAEWOO TF698К, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

07 липня 2016 року ОСОБА_1 , керуючи зазначеним автомобілем, скоїв дорожньо-транспортну пригоду (далі — ДТП), чим спричинив університету матеріальну шкоду у розмірі 47 839 грн. Наказом Донецького державного університету управління № 113 від 02 серпня 2016 року до ОСОБА_2 застосовано захід дисциплінарної відповідальності та покладено повну матеріальну відповідальність за заподіяну матеріальну шкоду, запропоновано покрити витрати на ремонт автомобіля або відремонтувати його самостійно. У момент ДТП службовий автомобіль використовувався ОСОБА_1 у власних цілях, без будь-яких письмових доручень з боку керівництва Донецького державного університету управління.

У добровільному порядку ОСОБА_2 не відшкодував заподіяну шкоду, у зв`язку з чим Донецький державний університет управління просив суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь матеріальну шкоду в розмірі 47 839 грн.

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 11 вересня 2018 року позов Донецького державного університету управління задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Донецького державного університету управління матеріальну шкоду в розмірі 1 957,14 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 58 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір про повну матеріальну відповідальність працівника від 18 березня 2016 року, укладений між Донецьким державним університетом управління та ОСОБА_1 , не може мати юридичної сили і не може бути підставою для матеріальної відповідальності, так як такий міг бути укладений лише із працівниками визначених категорій, до яких ОСОБА_1 не належить, та сам факт укладення із працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладення матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди за пунктом 1 частиною першою статті 134 КЗпП України. Також суд не вбачав підстав для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності, передбачених пунктом 7 частини першої статті 134 КЗпП України.

Постановою Донецького апеляційного суду від 12 грудня 2018 року апеляційну скаргу Донецького державного університету управління залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не належить до категорії працівників, з якими згідно з статтею 135-1 КЗпП України може бути укладений договір про повну матеріальну відповідальність.

Отже, договір про повну матеріальну відповідальність працівника від 18 березня 2016 року, укладений між Донецьким державним університетом управління та ОСОБА_1 за таких обставин не може мати юридичної сили і не може бути підставою для матеріальної відповідальності, так як такий можна укладати лише із працівниками визначених категорій та сам факт укладення із працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладення матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди за пунктом 1 частини першої статті 134 КЗпП України.

Також судом не встановлено підстав для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності, передбачених пунктом 7 частини першої статті 134 КЗпП України. Проаналізувавши надані сторонами докази, колегія суддів погодилась із висновком суду про те, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент скоєння ДТП відповідач використовував належний позивачу автомобіль в своїх цілях чи не в його інтересах, отже не довів, що шкода була завдана ОСОБА_1 не при виконанні ним своїх трудових обов`язків.

Статтею 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно зі статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

За змістом частин першої, другої та четвертої статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику.

У статті 131 КЗпП України зазначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи, і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов`язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді.

Відповідно до статті 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Стаття 134 КЗпП України передбачає випадки, за наявності яких, відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації. Зокрема пункт 1 цієї статті зазначає, що між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Згідно зі статтею 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Як роз`яснено у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, завданої підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», що розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (пункт 1 статті 134 КЗпП), суд зобов`язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно статті 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір та чи був він укладений. При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Згідно з Переліком посад і робіт, які заміщуються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для зберігання, обробки, продажу, перевезення або застосування в процесі виробництва, затвердженим постановою Державного комітету Союзу Радянських Соціалістичних Республік по праці та соціальних питанням та ВЦРПС від 28 грудня 1977 року № 447/24, посада водія не входить до цього Переліку.

У листі Міністерства праці та соціальної політики України від 27 травня 2008 року № 146/06/186-88 зазначено, що наявність посади або роботи в Переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, не дає підстави для укладення договору про повну матеріальну відповідальність, якщо у змісті трудової функції працівника відсутні перелічені обов`язки.

Однак такі трудові функції не передбачають таких дій як незабезпечення збереження цінностей, які були передані працівнику для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, оскільки однією з умов укладення договору про повну матеріальну відповідальність є виконання працівником роботи, безпосередньо пов`язаної зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва цінностей.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли шкоди завдано не при виконанні трудових обов`язків.

Підставою настання матеріальної відповідальності працівників є трудове майнове правопорушення, тобто невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків, в результаті чого підприємству, установі чи організації була завдана майнова шкода.

Трудові обов`язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо.

Таким чином, до працівника може бути пред`явлений позов підприємством, установою, організацією про відшкодування шкоди у повному розмірі у випадку, коли працівник завдав таку шкоду підприємству не при виконанні ним трудових обов`язків.

Враховуючи зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент скоєння ДТП відповідач використовував належний позивачу автомобіль в своїх цілях або не в інтересах Донецького державного університету управління, чим не довів, що шкода була завдана ОСОБА_1 не при виконанні ним своїх трудових обов`язків. Під час розгляду справи позивач не довів суду тієї обставини, що відповідач неправомірно заволодів належним йому транспортним засобом та завдав шкоду не при виконанні трудових обов`язків.