КГС ВС дослідив стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта.

ТОВ «Бізнеспром Інвест» (Товариство) звернулося до господарського суду з позовом до Банку про визнання недійсним договору поруки. 

Позивач стверджує, що відповідач як сторона договору поруки навмисно з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля Банку ввів в оману позивача про існування в нього договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов’язаннями ТОВ «Поляріс М» у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення оскаржуваного договору поруки. На переконання позивача, наведені ним у позовній заяві обставини вказують на відсутність договорів забезпечення у Банку, що мало істотне значення при укладенні договору поруки та підтверджує факт обману позивача, оскільки якби він знав про відсутність забезпечень, то не уклав би з відповідачем кредитний договір та оспорюваний договір поруки.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у позові відмовлено. КГС ВС залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Кожна сторона під час укладення правочину має поводити себе добросовісно, обачливо  й розумно, об’єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, введеною в оману.

Якщо обидві сторони правочину є суб’єктами господарської діяльності (професійними комерсантами, підприємцями), стандарти розкриття інформації і можливість введення в оману є зовсім іншими, аніж у випадку, якщо б стороною правочину були дві фізичні особи або банк та пересічний громадянин, споживач банківської послуги. Стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини.

Сторони мають інформувати одна одну про важливі обставини, які можуть вплинути на рішення укласти правочин, тому замовчування важливої для сторони інформації, яка могла вплинути на її намір укласти договір, може бути кваліфіковане як обман. Обов’язок щодо розкриття інформації випливає з принципу добросовісності, закріпленого у ст. 3 ЦК України. Водночас нереалістичні уявлення й очікування однієї сторони щодо суті чи наслідків правочину не можуть бути кваліфіковані як введення її в оману іншою стороною. Інша сторона не могла розкрити інформацію про помилковість таких уявлень, оскільки вони є вочевидь нерозумними, неочікуваними, нетиповими.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків щодо недоведення позивачем обставин про те, що представниками Банку під час укладення оспорюваного договору поруки Товариству повідомлялися відомості, які не відповідають дійсності, та що представники Банку замовчували обставини, які мали істотне значення для правочину та вчинялись винні, навмисні дії, які б свідчили про намагання відповідача запевнити позивача про такі властивості й наслідки Договору поруки, які насправді наступити не можуть.

З текстом постанови КГС ВС у справі № 911/459/20  можна ознайомитися — https://reyestr.court.gov.ua/Review/94643002